Стратегічні аспекти російсько-української війни на тлі суду в Гаазі


Сергій Дацюк

Існують різні оцінки того, що сталося в Гаазі. Є офіційна оцінка успіху від представниці МЗС і безпосередньої учасниці суду Олени Зеркаль, є позитивна оцінка постійного представника України при Раді Європи Дмитра Кулеби, є більш-менш зважена оцінка редактора “Європейської правди” Сергія Сидоренка.

Критичні оцінки є здебільшого в усному вигляді на телебаченні. Спробуємо дати критичну оцінку суду в Гаазі не стільки з точки зору проміжних результатів, скільки з точки зору перспективи.

Найголовніша проблема міжнародних судів України полягає в тому, що ми намагаємося перекласти тлумачення принципово нових соціально-політичних та економічних явищ на юристів.

Ніколи не дозволяйте юристам приймати рішення про власну долю. Юристи можуть добре виконувати поставлені завдання. Скажуть їм засудити гомосексуалізм, вони будуть послуговуватися природним правом і апелювати до Содому і Гоморри та до цивілізаційних засад людства, тобто природним правом. Скажуть їм виправдати гомосексуалізм, вони будуть послуговуватися правами особи та принципами політкоректності й толерантності, тобто позитивним правом.

Перш за все, сам суд ООН у Гаазі щодо війни на Донбасі в принципі не може бути ефективним через одну важливу обставину, яку Україна не врахувала, а суд ООН одразу ж її згадав і вмив руки.

Відома практика вирішення судових суперечок між сторонами, які є достатньо впливовими суб’єктами, – або вони погоджуються визнати рішення суду, або домовляються самі. Ми не просто не маємо попередньої згоди Росії на виконання рішень суду. Ми впевнені в тому, що якщо це рішення суду буде змушувати Росію поступитися своєю стратегію, то вона його виконувати не буде.

Більше того, суд у питанні війни на Сході України не може сказати нічого іншого, ніж необхідність виконання Мінських домовленостей. Якщо суд скаже щось таке, що суперечить Мінським домовленостям, у Росії буде привід їх не виконувати. Тому все, що може суд, це лише підтвердити Мінські домовленості. Отже, щодо Сходу України ефективність суду буде дуже мізерною, несуттєвою.

Програш України в суді ООН має стратегічний характер і стався тому, що прийняття міжнародних рішення щодо війни було покладено на юристів. А вітчизняні юристи принципово не можуть сказати замовнику – це ж не та війна, яку ми можемо виграти. Так само як міжнародні юристи не можуть прямо сказати Україні – скоріться, бо цієї війни вам не виграти.

Саме так. Терористичну війну ніхто й ніколи виграти не може, бо загальноприйнятного визначення тероризму досі не існує. Головна проблема розуміння тероризму полягає в тому, що ніяк не вдається обмежити визначення тероризму таким чином, щоб під нього не підпадала діяльність легітимних борців за свободу, які можуть мати нелегальний статус у країні, в якій борються.

Що буде, коли Україна надасть суду ООН десятки чи навіть сотні свідчень про фінансування Росією російських окупантів і колаборантів ОРДЛО – про поставки їм Росією зброї, боєприпасів тощо? Нічого не буде. Бо Україна не зможе довести, що це все спрямовувалося Росією на тероризм, а не на підтримку легітимного самоврядування в невизнаних світом “ДНР”/”ЛНР”.

Источник